Вікторія Любащенко
Українські лютерани мріють про відновлення своєї церкви. Повернення на Батьківщину вони пов'язують не тільки з її відродженням, але і з більш широким - національним, культурно-освітнім, міжконфесійним - включенням у суспільне і духовне життя країни. Зорієнтована на місцеве населення, його культуру, мову, традиції, сучасна Українська лютеранська церква (УЛЦ) прагне відтворити гасло своїх піонерів: "Через Реформацію - українізація!", Бо "справжня Церква є прямою спадкоємицею Української євангельської лютеранської Церкви". Враховуючи історичну схильність Україні до синтезу релігійної і національної ідей, це гасло в період розвитку її державності здатний викликати певні симпатії, а отже - розширити ареал присутності самого лютеранства, вивівши його в кінці кінців за рамки "німецької віри" і зробивши повноцінним елементом вітчизняного буття.
Новий етап історії УЛЦ настав на початку 90-х, коли в Україні приїхав пастор Ярослав Шепелявець. Виходець з української євангельської сім'ї, поставлений на священиче служіння Вісконсінський лютеранським синодом США, енергійний місіонер, він розгорнув в Україні активну роботу. Його зусиллями в країну було завезено тисячі примірників Біблії, сотні одиниць оргтехніки в школи та інститути, видано кілька підручників, профінансовано лікування дітей, а також навчання лікарів, фермерів та військовим за кордоном; організовані пересувна "клініка на колесах" і благодійний центр "Лютерани за життя "в Україні. Ця активна діяльність була оцінена українською громадськістю. У 1997 р. Шепелявець, до того часу вже єпископ відновленої УЛЦ, був удостоєний премії ім. Івана Огієнка, а в 1999 р. глава Української православної церкви Київський патріархат нагородив єпископа Ярослава разом з іншими лідерами протестантських спільнот орденом Священного Володимира. УЛЦ стала членом Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій та Біблійного товариства України. Однак на тлі бурхливої філантропії власне релігійна практика церкви, що мала незначна кількість громад і віруючих, певний час залишалася в тіні.
Сьогодні особа УЛЦ стає все більш виразним, її внутрішнє життя - більше впорядкованої і системною. У 2000 р. УЛЦ мала 15 зареєстрованих та 8 фактично діючих громад, або Міссион станцій, - тобто тих, які перебувають у стадії формування своїх структур. Загальна кількість віруючих - до 1,5 тис. Відновивши практику в Західній Україні, сьогодні УЛЦ, як і більшість церков країни, поступово просувається в центрально-східний регіон. Найбільші громади - по 200 = 300 осіб діють у Києві, Тернополі, Севастополі, менші - на сході і півдні країни. Це визначило церковну структуру співтовариства розділеного на три єпархії - Київську, галицьку і Таврійську. Єпископат (релігійний центр) УЛЦ знаходиться в Києві. За 1997 = 2001 рр.. церкви вдалося повернути та відреставрувати кілька колишніх культових споруд, але головну увагу вона приділяє будівництву нових. Вже встановлені хрести на місці майбутніх храмів - кафедрального собору в Києві і церкви Христа Спасителя в Севастополі.
УЛЦ побудована за синодальному (проміжного між єпископальним і конгрегаціональним) принципом, якого дотримується більшість лютеранських церков світу. Так, за "Внутрішнім правилами Єпископату Української Лютеранської Церкви" вищим її органом є собор, в період між соборами діє синод, до складу якого входять єпископ і його заступник, секретар, скарбник, а також пастирі громад і по одному представнику мирян від них. З церквою співпрацює ряд міжнародних філантропічних організацій, зокрема, крім уже згаданих, благодійний фонд "Думки про віру", який надає допомогу у видавничій діяльності, підготовці радіопередач, налагодженні освітнього процесу.
Культурно-освітня діяльність церкви досить помітна. Навіть побіжне знайомство з кількістю і богословським рівнем книг, перекладених українською та опублікованих видавничим комітетом УЛЦ за підтримки Фонду "Лютеранська спадщина" за останні 5-6 років, вражає. Крім конфесійної класики (праці Лютера, довоєнних і сучасних богословів, символічна література), перевидаються також твори піонерів українського лютеранського руху. На тлі нечисленної популярної літератури інших протестантських церков видавнича активність маленької УЛЦ здатна зробити її одним з провідних релігійних спільнот країни у формуванні свого конфесійного спадщини. Зусиллями комітету упорядковуються і довоєнні видання церкви. Вже відновлено журнал "Стяг", за допомогою місії "Конкордія" (Сент-Луїс) видається четирех'язичний журнал "Добра новина", його український варіант також готує УЛЦ.
Досить серйозними, розрахованими на далеку перспективу виглядають освітні плани церкви. У 1994 р. вона заснувала богословську семінарію ім. Св. Софії у Тернополі, де готують майбутніх церковнослужителів і богословів, фахівців з доктринальному, історичному та практичному богослов'я. Її програма розрахована на 4 роки стаціонарного навчання. До абітурієнтів пред'являються високі вимоги: загальну вищу освіту, знання однієї-двох іноземних мов, вільне читання Біблії давньоєврейською та грецькою. Семінаристи, яких не більше 20 осіб, проходять обов'язкову літню практику в церквах, де планують своє служіння. В кінці навчання вони готують "інтегративний дослідницький проект" за певною богословської темі, а також з історії регіону майбутньої роботи. Випускник семінарії отримує диплом бакалавра або магістра богослов'я. У випадку неуспішності семінарист повинен займатися за індивідуальною програмою. Наголос робиться на якість освіти, її відповідність світовим стандартам конфесійного богослов'я. Ще одна істотна риса семінарії, що виділяє її з ряду інших протестантських духовних шкіл, - особлива увага до української мови, історії та культурі, українознавча спрямованість багатьох предметів, тобто цілеспрямована підготовка душпастирів для України. Майже стовідсоткова комплектація іноземними викладачами (їх рекрутують головним чином з семінарії "Конкордія" Миссурийского синоду) не заважає цьому навчальному закладу максимально наблизитися до потреб національної освіти. Цікаво, що і пасторів-іноземців, яких запрошує УЛЦ, також налаштовують на вивчення української мови і як можна більш швидку адаптацію до місцевих умов.
У 2000 р. новим главою церкви обраний недавній випускник богословської семінарії ім. Св. Софії В'ячеслав Горпинчук. Завоювавши авторитет у мирян і молодих священиків (переважно вчорашніх семінаристів) збиранням матеріалів з історії церкви, редагуванням лютеранської періодики, перекладом і публікуванням конфесійного спадщини, Горпинчук досить швидко досяг вищої церковної посади: у 1999 р. його обрали пастором, а через рік - уже єпископом .
Керівництво УЛЦ з новою енергією взявся за налагодження міжнародних контактів, прагнучи більш тісно співпрацювати з Всесвітньою лютеранської конфесійної конференцією, а також стати спостерігачем у Всесвітній лютеранської федерації. Проте остання все ще придивляється до української церкви, настільки незвичною на тлі світової лютеранського руху.
Як відомо, німецьке лютеранство відповідно до церковної традиції залишило у вживанні чимало католицьких елементів, особливо в літургії. "Створена Лютером форма богослужіння є, по суті, німецький переклад латинської меси" (Ф. Гейгер). У всьому світі лютерани, як і німці в Україну, відтворюють західний обряд. Проте українські лютерани з самого початку звернулися до православного обряду і юліанським календарем. Чому? Перше, що спадає на думку, - греко-католицьке походження засновників церкви. І це дійсно одна з причин, що зумовили її оригінальне обличчя. Однак не слід забувати, що чимало лідерів інших протестантських течій в Західній Україні також вийшли з греко-католицького середовища, але їхній розрив з "вірою батьків" виявився остаточним. Тому є, ймовірно, й інші причини.
Українська лютеранська церква своїм існуванням зобов'язана не лише Німеччині (Теодору Цеклеру, Тюбінгену, Товариству ім. Густава Адольфа, Товариству Мартіна Лютера в Ерлангені). Установа українських громад було б неможливо без лютеранського руху в Північній Америці. На початку ХХ ст. американське і канадське лютеранство вже сформувалося як досить відмінна від своєї німецької матриці і цілком самодостатня конфесійна середовище. З одного боку, вона втратила первинний національний нерв церкви, звернувши проповідь до всіх народів Нового Світу, тому лютеранство в США і Канаді існує як ряд регіональних синодів, які, окрім різноманітних міжцерковних спілок, мають статус помісних, незалежних у своєму внутрішньому житті. З іншого боку, цей наліт конгрегаційній, нетиповий для релігійного життя Німеччини, "знімається" неухильним заощадженням в заокеанському лютеранстві основоположних доктринальних принципів. За наявності певних світоглядних відмінностей, лютеранські синоди США та Канади в більшості своїй консервативні в науці, і практиці і критично сприймають лібералізм в Німеччині. Власне, з цього середовища і почалося відновлення українського лютеранського руху: на перших порах в таборах для переміщених осіб, згодом - у діаспорі зусиллями невеликої групи віруючих на чолі з пастором Михайлом Тимчука, якому вдалося вижити після 1939 р. Збереженню Української лютеранської церкви допомагало також Об'єднання євангельських церков Північної Америки, створене на початку ХХ ст. українськими протестантами. Сьогодні відновлена на Батьківщині церква підтримує тісні контакти з впливовими релігійними організаціями США - Миссурийский і Вісконсінський синодами, що дотримуються ортодоксії.
Однак важко уявити собі вкорінення в національну життя церкви, що діє виключно завдяки зовнішнім впливами, не має власної історичного грунту. І вона створювалася навіть тоді, коли лютеранство залишалося "німецької вірою", - адже національний походження Мартіна Лютера ніколи не впливало на оцінку його величі. Для українських баптистів чи корейців-пресвітеріан Лютер - така ж культова фігура, як і для німців. Німецька сутність раннього лютеранства в Україну не заважала йому бути активним учасником православно-протестантських союзів. До речі, першим з нововеров в спільних документах XVI = XVII ст. розписувався лютеранський єпископ і педагог Еразм Глічнер. А вже на початку XVIII ст. лютеранська ідея набуває особливого значення для вітчизняної культури, латентно увійшовши в освітній процес Києво-Могилянської академії: чимало підручників і лекційних курсів її викладачів були перекладами або адаптацією протестантської літератури. Ідеї просвітницького пієтизму зробили вплив і на духовне піднесення православ'я. Деякі праці українських православних мислителів наскрізь пройняті лютеранськими ідеями, і мова йде не про один Прокоповича - достатньо уважно прочитати твори (чимало з яких збереглося в рукописах) Гавриїла Бужинського, Івана Максимовича, Феофіла Кролика, Стефана Калиновського, Феофілакта Горського, Іоакінфа Карпінського, Стефана Прібиловіча , Самуїла Миславського, Іринея Фальківського, Інокентія Борисова. Не випадково у своїх славних "Шляхах російського богослов'я" о. Георгій Флоровський настільки ретельно підкреслює в ньому протестантські погляди.
Сучасні лютеранські богослови у своєму прагненні до нового діалогу з Православною церквою також звертаються до історії. Гейгер писав, що "ще за часів лейпцігського диспуту Лютер посилався на" греків ", а Меланхтон у" Символічних книгах "підкреслював спільність лютеранської Реформації з Православ'ям (" Апологія Аугсбурзького віросповідання ")... і сьогодні залишилася симпатія і любов багатьох євангеликів-християн до життя, давніми звичаями, іконам, літургії Православної церкви ... Якщо російські вчені мають рацію, що Гус перейняв причастя під обома видами від православ'я ..., то введення обох видів у лютеранський причастя ... є даром Православ'я нашої Церкви ". Увага до цих питань з боку Лютеранської церкви повністю відповідає її екуменічним основам, відкритості у повоєнному діалозі з Католицькою та Православною церквами. У цьому діалозі певна надія покладається і на лютеран Україні, які мають унікальний історичний досвід співіснування з православними та католиками, серед яких цей досвід набув нарешті конкретне духовне вираження.
Тепер про доктринальне вигляді УЛЦ. Її головний пріоритет - суворе дотримання своєї традиції, класичної спадщини Мартіна Лютера і повне заперечення теологічних шкіл. (Маючи, наприклад, чимало спільного в мотивації з представниками неортодоксіі, українські лютерани вважають її та інші протестантські доктрини сучасності більш філософією, ніж релігією.) Звернемося до "Короткому доктринальному твердженням Української лютеранської Церкви": "Ми віримо ... що Святе Письмо - єдина безпомилкова норма віри і життя. І як віросповідні лютерани, ми приймаємо в якості основних ... віросповідні книги Євангельської Лютеранської Церкви, що містяться у Книзі Злагоди 1580 року, а саме: Апостольський, Нікейський і Афанасіевскій Символи Віри; Аугсбургское Віросповідання і його Апологію; Шмалькальдскіе Статті (включаючи Трактат про Влада і Примат Папи); Лютеровой Малий і Великий катехізис і Формулу Злагоди (Короткий Виклад та Тверде Проголошення) ... вони узгоджуються зі Святим Письмом і ... є правильним викладенням Божого Слова, яке вище за все ". У своєму повчанні церква звертається також до творів послідовників Мартіна Лютера, які дотримуються "чистого християнства". Тобто до навчання, не заплямованому сумнівами у фактах священної історії, триєдину природу Господа, Боголюдства Ісуса Христа, Його воскресіння, друге пришестя, а також філософськими і науковими теоріями (зокрема, теорією еволюції), суперечать Одкровенню (ст. 1-5) .
Поділяючи, по суті, принципи, на яких наполягали стурбовані лібералізмом початку ХХ ст. брати Стюарди у своїх відомих "Основах", конфесійні лютерани (а саме так вважають за краще називати себе прихильники "лютеранських фундаментів") принципові і відносно нових проблем, висунутих сьогоднішнім днем. Наприклад, вони категорично відкидають жіночий пасторат. У "Правилах" з цього приводу сказано, що тільки чоловіки виконують священицьке служіння, членами єпископату і синоду також є виключно вчителі-чоловіки і професора-чоловіка. В офіційному органі УЛЦ жіночий питання набуло полемічну гостроту. "... У журналах громад аугсбургського віросповідання, які виходять на просторах колишнього Союзу, зокрема в" Німецькому канал "(Київ) і в" Боте "(С.-Петербург), можна прочитати, що" жінка-священик є веління часу ". Що сказати про це? .. Якщо ми правильно розуміємо Письмо і все, що стосується вічної незмінності Бога і Його Слова, то для нас питання про те, чи може жінка бути священиком, просто не існує ". Звертаючись до цієї проблеми у своїх доктринальних твердженнях, УЛЦ уточнює, що буде враховувати погляди жінок, оскільки вони також "є членами Тіла Христового".
Українські лютерани підходять обережно і до принципу членства. Для радикальних протестантів він сфокусований на віковому аспекті, тобто обов'язковості хрещення повнолітніх; "теоретична підготовка" кандидата на хрещення нетривала - головним чином це вивчення азів протестантської віри. Тим не менш допущення до конфірмації вимагає від неофіта купівлі досить пристойних знань про своє вчення, а від громади - підписання заяви про те, що "віруючі нехристиянських організацій або організацій, де сповідують неправдиве вчення, не будуть прийняті в члени громади" ("Правила" ). Конфесійної підготовці майбутніх парафіян допомагає також Заочна біблійна школа при радіостудії "Лютеранська хвиля".
Цей догматичний тренінг для своїх віруючих та всіх бажаючих пропонує і журнал "Добра новина", який приділяє основну увагу якраз віросповідної-обрядовим питань. Знайомство з журналом дає досить повне уявлення про конфесійний лютеранстві. Воно послідовно дотримується положень класичного лютеранства з його повагою до Отців церкви і всесвітнім соборам, рафінованого богослов'я більш пізніх інтерпретаторів Лютера, має чітку позицію щодо еклезіології і апостольського спадкоємства, благодатного значення таїнств і хрещення немовлят. Тут же міститься досить широка критика відхилень Католицької та Православної церков від "чистоти Біблії" і тих ідейних недоліків, якими рясніють інші протестантські церкви і течії. При цьому найбільш далекими від Істини названі ті з них, що становлять радикальний сегмент протестантизму. Разом з тим Православна і Католицька церкви визнані більш близькими до конфесійного лютеранства. У передмові до українського видання "Аугсбурзького віросповідання" сказано, що воно "ніколи не прагнула ввести нове вчення до Вселенської Церкви. У кращій православної традиції воно не мало наміру створювати нову Церкву, бо є і буде лише одна справжня Апостольська Церква, в основі якої лежить вчення Священного Писання ". Плекання свого національного обряду УЛЦ також пов'язує з долученням "до Святої Соборної і Апостольської Церкви".
Світоглядне кредо УЛЦ абсолютно зрозуміло: "... відхилення від вчення Слова Божого не повинно ... терпіти в Церкві "(" Короткий доктринальне твердження ", ст. 10). ... "Бо навіть якщо ангел з неба навчатиме не тому, що написано в Біблії, щирий християнин не піде за таким учителем ...";" Церкви, що йдуть на компроміси ... не мають майбутнього в Господі ". Свою послідовність у відстоюванні непорушності фундаментальних принципів лютеранства представники УЛЦ розглядають навіть як особливе покликання - зупинити ідейний розкладання всього лютеранського руху на території СНД, відродити його духовні традиції. Цю надію висловлює професор семінарії "Конкордія" (Форт-Вейн) Миссурийского синоду д-р Курт Маркворт, якого знайомство з українськими лютеранами сповнені оптимізму: "Я бачу відродження Церкви на основі чистого Євангелія, як стверджує наше Аугсбургское віросповідання, чистий проповідь Євангелія і чистий відпустку Таїнств. Це диво перед очима! ".
І все ж найбільш примітною рисою церкви на тлі світової лютеранства є її обряд. УЛЦ вперше пробує об'єднати протестантський догмат зі східним обрядом, а потім створити нову протестантську модель, максимально адаптовану до православної культури. Парадоксальна річ: лютеранство, яке так довго не имплантировалось в українське духовне буття, виявилося раптом співзвучним його традиціям, тільки-но ці традиції і національні інтереси самого буття були визнані пріоритетними. Символічно, що згадані "Правила" відкриває саме той розділ, який кодифікує "літургійні форми і обряди" і ставить в обов'язок дотримуватися засад "Українського євангельського служебника, виданого блаженної пам'яті Теодором Ярчуком в 1933 р. у Станіславові".
Зміст "Служебника" (а також багатьох статей у довоєнних виданнях українських лютеран, написаних Т. Ярчуком, Ю. Фолюшняком, П. Гільчуком та ін) свідчить: у своїй літургійній реформі засновники руху зробили наголос на те, що є загальним для Католицької та Православної церков, а також для класичного протестантизму. Це, по-перше, повага до Церкви і її обрядовим принципам. По-друге, прийняття текстів, "складених Отцями Церкви Василем Великим і Іоанном Златоустом, які ж не були католиками, не становили Богослужіння для католиків, а для всіх без винятку, хто хоче молитися в такий спосіб", - тобто звернення до спадщини стародавньої неподіленої Церкви і "загальне повагу до літургійною формою богослужінь, засвоєне з давніх часів українським народом".
Таким чином, літургійний канон УЛЦ містить такі загальноцерковні принципи: хрещення немовлят; шлюб священиків; причастя під обома видами; реальне, а не символічне (як у кальвіністів і радикальних протестантів) присутність Христа в час Євхаристії; право на її здійснення лише рукоположеними служителями; розуміння хрещення як таїнства, яке "є істинним знаряддям благодаті"; шанування сповіді і відпущення гріхів священиком (скасоване у кальвіністів і радикальних протестантів); рідну мову богослужіння; відповідний зовнішній, з використанням елементів візантійської архітектури, і внутрішній вигляд культових споруд, збереження вівтаря, споглядання розп'ятого Христа і образів, які "є не уособленням Христа і святих, але вказівкою на порятунок"; шанування православних свят, проведення покаянних богослужінь з поклонами і т. п.
З брошури "Українська християнська скарбниця. Що Кожна людина повинна знати про таїнство хрищення "(Тернопіль, 1994) дізнаємося, що для проведення цього урочистого обряду необхідне використання спеціальних символів. Знак Хреста в лобі є ознакою приналежності Богові. Хрест, виведений оливковою олією (помазання), символізує дари Святого Духа, а свічка при хрещенні - Христа; її можна знову запалити на річницю таїнства або під час молитви. Хоругви допомагають виражати радість і вдячність за дари Божі при хрещенні.
Цікаво, що своєю творчістю УЛЦ не суперечить прийнятої у світовому лютеранстві практиці об'єднання нового догмата зі сталим обрядом, який багатьма своїми елементами відповідає і католицизму, і православ'я. А ось те, що відрізняє обрядову практику цих двох церков, українські лютерани оцінюють крізь призму своєї класики. Тому, наприклад, у виборі хреста, помірному оздобленні храмових приміщень, ставлення до ікон (а значить і до рішень сьомого Вселенського собору) або, наприклад, до такого специфічного елементу, як епіклеза (призивання Святого Духа під час Євхаристії), УЛЦ ближче до католицизму . Ці елементи мають вихід в доктринальну сферу, а в лютеранстві вона історично пов'язана з католицизмом. Разом з тим за своїм календарем і побуті УЛЦ - дуже близька до православ'я.
Таке нашарування різних християнських традицій створює дивно оригінальний, не схожий на весь протестантський світ тип особистості. Український лютеранин любить музику, але для нього орган (який німці називають "четвертим принциповим предметом" - поряд з вівтарем, хрестильної купіллю і пюпітром євангельського богослужіння) не затуляє церковний спів. Він небайдужий до творчості і, на подив інших протестантів, із захопленням бере участь у церковних конкурси на кращу писанку. Він ревно служить Господу своїм повсякденним життям і в туристичних поїздках з задоволенням відвідує монастирі. А молоді парафіяни і семінаристи разом з ченцями проводять літні школи в Почаєві або в Свято-Успенській Унівської греко-католицької лаврі, слухаючи лекції православних і греко-католицьких богословів. Український лютеранин разом з церковними та державними святами (а також церковно-державними - наприклад, святом хрещення Русі-України, Днем пам'яті полеглих і народних мучеників, Воскресінням праотців) відзначає дні християнських святителів (первомученика Степана, Івана Хрестителя, апостолів Петра і Павла, Андрія Первозванного, святого Миколая). А до них додає і своїх: "блаженної пам'яті пастиря" (якого журнал "Стяг" називає Отцем церкви) Теодора Ярчука (день Святого Теодора) і Мартіна Лютера. Важливою датою для українських лютеран є і свято оновлення церкви (День Реформації). "Церковний Рік з усіма його святами і церковними практиками - це частина нашого життя ... Перед нами є геройські подвиги і чесноти святих, мучеників і праведників. Тут ми зростаємо у вірі, переживаємо дні духовної радості, смутку, щастя, каяття і прощення. Церковний Рік - це також велика духовна практика, протягом якої ми вчимося боятися і любити Бога так, щоб свято берегти Його Заповіді і встановлення ...".
Як бачимо, мова йде не просто про механічне об'єднання того, що на перший погляд непоєднуване - протестантизму, ревного в дослідженні Біблії і проголошення вістки про спасіння, і православ'я, з його особливим ставленням до свічки, ікони, хрещеного знаменню як символам невидимого духовного буття. Тут видно пошук протестантами свого місця в православній традиції й осмислення себе крізь призму тієї християнської культури, з якою їх церква поєднала сама історична доля. Цей синтез породжує нову модель світогляду. Тому, будучи генетично пов'язаної з німецьким і американським лютеранством, УЛЦ, проте, прагне знайти власну світоглядну позицію і свої пріоритети у суспільному житті.
УЛЦ дуже прицільно взяла курс на створення національної церкви, визначивши її головну мету - пробудження духовності й національної свідомості українців. Такий ролі не бере на себе жодна протестантська конфесія в Україні, тримаючись зазвичай нейтралітету по відношенню до політики та національної ідеї. Тому громадські гасла українських лютеран - "... не відчувайте себе сиротами," прибульцями "," чужинцями ", а вкоріненими на рідній українській землі Словом Божим дітьми небесного Отця, яким небайдуже майбутнє свого народу, його доля, шлях, життєвий вибір, віра "або:" Проповідуй Євангеліє так, ніби Воно особисто звернено до українського народу: "Бо так Бог полюбив" Україна ", що дав Сина Свого Однородженого, щоб" якщо Україною "вірує в Нього, не загинула, але мала життя вічне" (" Стяг ") - дисонують не тільки з позицією радикальних протестантів, але й німецьких лютеран. Для перших - це політична залученість, що виходить за межі Євангелія, для других - превалювання позацерковних інтересів над церковними, при якому, враховуючи канонічно-територіальні вимоги Православної церкви, можливі звинувачення у прозелітизмі. Оглядаючи лютеранську життя в України, д-р Ахім Райс визначає УЛЦ як "дуже орієнтовану на місіонерську діяльність".
Здавалося б, синтетична платформа УЛЦ повинна робити її проповідь високо ефективною. Вона "стукає в серця" протестанта, православного і католика; цікава для різних соціально-демографічних груп, співзвучна переживань галіційца, пов'язаного із західною культурою, і жителя східних областей, вихованого в православній ментальності. Але кількісні показники церкви поки що не свідчать про таку перспективу. Українець, що сприймає Церква не стільки як містичне тіло, скільки соціальний організм, скоріше піде в православ'я чи греко-католицизм. Українець, що оцінює своє земне життя виключно через Євангеліє, відрікаючись від усього, що поза божественної заповіді, потягнеться, ймовірно, до баптизму. Тому чи не головною проблемою УЛЦ все ще залишається самоосмислення. Воно означає не тільки створення оригінального особи, а й пошук більш глибинних коренів у вітчизняній історії та культурі. Корній, які далекі від німецького й американського лютеранства, проте є визначальними для української. Без них УЛЦ буде залишатися і для західного, і для східного християнського світу якоїсь екзотикою.
Список літератури
Гейгер Ф. Бесіда про лютеранської Церкви з православними християнами.
Аугсбургское віросповідання / Перекл. В. Горпинчука. - Тернопіль, 1995.
Служебник для Українських євангельськіх громад Авгсбурзького віросповідання. - Станіславів, 1933. - Перевід. Тернопіль, 1998.
Стяг. - 1996-2001.
Німецький канал. - 1997.